Невелике село Бунчужне на Дніпропетровщині поступово спорожніло через регулярні атаки російської армії. Після одного з найпотужніших обстрілів частина жителів терміново виїхала, і тепер у населеному пункті залишилися лише кілька родин.
Від Бунчужного до так званої сірої зони – приблизно 24 кілометри. Попри відносну віддаленість від лінії фронту, місцеві живуть під постійною загрозою ударів, зокрема атак безпілотників.
Місцева жителька Катерина розповідає: керовані авіабомби до села не долітають, однак “шахеди” з’являються регулярно. Люди вже навчилися розпізнавати звук дрона, коли той починає знижуватися.
“Ми вже знаємо, як він на зниження йде. У нас на городі один уже падав – у сусіда. У будинку скло повилітало, у нас тільки у веранді побило. Ми ховаємося в хаті, донька з чоловіком біжать у льох. Але той льох такий – якщо завалиться, то й не знайдуть”, – розповіла жінка.
Катерина народилася у Бунчужному, але у 15 років поїхала на Донбас. До рідного села вона повернулася у 1999 році. За її словами, колись тут утримували до трьох сотень корів, нині ж не залишилося жодної.
Поступово змінюється і життя самого села. З інфраструктури працюють лише два магазини, ще один є у сусідній Васильківці. Туди ж жителі їздять до банкомата, щоб отримати пенсію.
Після того як обстрілами було зруйновано кілька будинків, люди почали масово залишати населений пункт.
“Три будинки розбили – і люди почали виїжджати. Одразу десь 60 жителів поїхало. Загалом уже близько 200 людей немає в селі. Було, мабуть, близько 500. А зараз, думаю, десь десять сімей залишилося”, – каже Катерина.
Попри пережите, жінка говорить, що не відчуває злості до росіян.
“Вони як хворі люди. Як до них ставитися? Просто шкода тих людей там. Їм так голову запудрили проти нас”, – зазначила вона.
Інша мешканка села, Надія, пригадує людей, які жили у будинках, що були зруйновані під час атак.
“В одному будинку жила Наталя з дітьми. Її син два роки тому загинув на війні. В іншому – Катерина. Люди спали вночі, коли прилетіло. Жінку притиснуло уламками, але вона вижила – її поранило”, – розповіла вона.
Чимало сімей залишили Бунчужне заради безпеки дітей. За словами місцевого жителя Юрія, тепер у селі взагалі немає родин із малечею.
“Дітей, звичайно, рятували. А мені… Я не в центрі живу. Ми вже звикли. Якщо будуть сильно обстрілювати, тоді інша справа”, – сказав він.
Ще один мешканець, Сергій, розповідає, що певний час жив із дружиною у Кам’янському. Згодом він повернувся до Бунчужного, тоді як дружина залишилася у безпечнішому місці.
“Там дружина залишилася. Тут гуманітарку дають – цукор, крупу. Вода і світло є, але коли прилітає у сусідніх селах, тоді пропадає. На що сподіватися? Що буде, те й буде”, – говорить чоловік.
Попри постійну небезпеку, частина мешканців усе ще тримається за свої домівки. Але з кожним обстрілом Бунчужне повільно порожніє.
